Ця невелика книга задумана і частково написана чудовою людиною – Борисом Георгійовичем Александровим, з яким я мав щастя працювати і дружити недовгі 32 роки.

Борис Александров був унікальною людиною, справжнім вченим, прекрасним і різностороннім дослідником, вірним заповіту своїх вчителів, який цікавився багатьма розділами морських наук. Буквально всі аспекти біології моря Борис Александров знав до найдрібніших деталей.  З дитинства він мріяв займатися наукою, і втілював свою мрію згідно з усіма канонами класичної школи морських біологів, робив це із задоволенням і особливим, притаманним йому шармом.

Усі його наукові праці: книги, статті, виступи, – вирізнялися досконалістю, заснованою на глибоких знаннях та аналізі дуже великої бази даних. Це була його улюблена справа, і віддавався він їй з усім своїм по-справжньому безмежним ентузіазмом.

Варто відмітити, що Борис Александров разом зі своїм вчителем Ювеналієм Зайцевим, який, на жаль, також пішов з життя на місяць пізніше, були активними популяризаторами науки і доступною мовою пояснювали складні природні процеси та явища, що відбуваються у Чорному морі. Завдяки цим двом небайдужим людям у чорноморських країнах з’явилася велика кількість якісних телевізійних програм, візуальних матеріалів та публікацій про Чорне море. Неможливо переоцінити внесок Ювеналія Зайцева та Бориса Александрова у просвіту широких мас населення.

Ця книга – ще одне підтвердження таланту Б.Г. Александрова. Багато хто вивчав Чорне море, описував цікаві факти і неочікувані явища, але Борису Георгійовичу вдалося зробити це так, що «відірватися» від його розповідей просто неможливо. Його друзі та колеги доповнили і дописали те, що Борис завершити не встиг.

Як гірко усвідомлювати, що Чорне море втратило двох своїх захисників, вірних творців і видатних дослідників, Ю.П. Зайцева і Б.Г. Александрова. Мало таких людей, які були б настільки віддані  своїй справі, вірно і послідовно втілюючи в життя те, чому вони вирішили присвятити життя.

Нехай ця книга буде даниною пам’яті їм, допоможе відкрити деякі секрети дивовижного Чорного моря, а нове покоління надихне на його вивчення та збереження. 

Володимир Мамаєв, Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй.

          ***

Перед вами остання науково-популярна праця Бориса Георгійовича Александрова, яка спільними зусиллями його колег і товаришів була завершена і видана завдяки організаційно-фінансовій підтримці проєкту Європейського Союзу та ПРООН «Вдосконалення екологічного моніторингу Чорного моря: обрані заходи» (EMBLAS-Plus), партнером і лідером якого з питань моніторингу морських біоценозів багато років був Борис Георгійович.

Книга розрахована на широке коло читачів, яким цікаво, як влаштований світ навколо нас, і як можна, просто заглянувши під хвилю, що набігає на берег, дізнатися, які секрети зберігає Море під цією завісою. Не пов’язані одна з одною короткі розповіді відкривають цікаві факти з життя Чорного моря і подібно до шматочків мозаїки складаються в єдине полотно, яке відкриває нам таємниці нашої блакитної планети.

Галина Мінічева, Інститут морської біології Національної академії наук України

Часом можна почути, що Чорне море – одне з наймолодших на нашій планеті. Справа в тому, що близько 5-7 тис. років тому з відкриттям протоки Босфор Чорне море з’єдналося із Середземним і набуло звичних для нас обрисів берегів. Однак якщо проаналізувати склад його флори та фауни, одразу стає ясно, що вік Чорного моря набагато більший, оскільки в ньому мешкають древні види, частина з яких більше ніде не зустрічається, а їхня еволюція тривала набагато більше, ніж кілька тисяч років. У цьому питанні з біологами погоджуються геологи, адже при максимальній глибині Чорного моря – 2212 м – товща м’яких відкладів моря до базальтових порід складає 16 км. Для формування осаду такої товщини потрібен не один мільйон років. Як сумістити такі на перший погляд суперечливі факти?

Дуже довгий час, з 250 до 40 млн років тому (тобто з юрського періоду мезозойської ери і до неогену), Атлантичний і Тихий океани були об’єднані океаном Тетіс, частиною якого і було сучасне Чорне море. В результаті руху континентів і формування гірських систем у часи Альпійського горотворення океан Тетіс  розділився на декілька морських басейнів, які неодноразово то з’єднувались, то знов втрачали зв’язок із Атлантичним океаном. До свого теперішнього стану Чорне море чотири рази побувало в складі дуже сильно опріснених водойм і тричі – морських. У передостанній раз майбутнє Чорне море з’єдналося із Середземним і через нього з океаном у період Ріс-Вюрмського інтергляціалу, 150-100 тис. років тому – у той же час виникла протока Дарданелли. Далі був черговий прісний період – Новоевксінське озеро-море, саме воно 5-7 тис. років тому з’єдналося із Середземним морем протокою Босфор – ймовірно, внаслідок землетрусу. Перешийок між берегами Босфору був природною дамбою, оскільки рівень води Новоевксінського моря був нижчим, ніж Середземного. Після прориву цієї природної дамби морські води хлинули у Чорне море гігантською хвилею. До речі, у цей час чорноморські береги були вже густо заселені. Ряд істориків вважає, що саме прорив Босфору і стрімкий підйом вод Чорного моря став прообразом Великого Потопу, описаного в Біблії.

Внаслідок такої непростої геологічної історії чорноморських мешканців розділяють на декілька груп різного походження:

  • бореально-атлантичні, або кельтські релікти, яких зовсім мало – менше 1% – це холодноводні види, наприклад, червона водорість філофора, шпрот, мерланг, глось, чорноморський лосось (кумжа), морська свиня, глибоководний рачок калянус та інші; всі вони потрапили у майбутнє Чорне море (а на той час – Карангатське море) у період Ріс-Вюрмського інтергляціалу;
  • понто-каспійські релікти – близько 9,6% видів – ендеміки Чорного, Азовського та Каспійського морів, що сформувалися у період максимального опріснення в Сарматському і Понтійському морях-озерах; поряд з цілим рядом молюсків (дрейсена), поліхет (гіпанія) і ракоподібних (понтогамарус), які збереглися в більшості Причорноморських лиманів, до цієї групи також відносяться осетрові риби, бичок-кругляк та багато інших; після прориву Босфору їм довелося відступити в дельти, естуарії та найбільш розпріснені частини моря;
  • прісноводні види – близько 10% видового складу – види, що витримують солоність біля 3‰; це більшість синьо-зелених і частина зелених водоростей (кладофора, улотрикс), майже всі види коловерток, олігохет, п’явок та інші; серед риб – це судак і щука, які нерідко заходять у море із Дунаю та Дніпро-Бузького лиману;
  • види середземноморського походження – близько 80% флори і фауни, які в переважній більшості потрапили у Чорне море після його останнього з’єднання із Середземним: бурі водорості (цистозейра, або бородач), мідія, устриця, усі види крабів, морський коник, кефаль, ставрида, сарган, хамса, камбала калкан, акула катран, скати морський кіт та морська лисиця, дельфіни афаліна і білобочка та багато-багато інших.

Отже, Чорне море не просто не наймолодше, а навпаки, одне з найбільш стародавніх, історія якого починається ще в далекому мезозої від великого зниклого океану Тетіс. 

Римський географ Помпоній Мела, автор першої географії, ще у 1 ст. до н.е. надав письмові свідчення щодо походження назви Чорного моря. Він писав, що спочатку грецькі мандрівники називали Чорне море «Скіфським», потім, після неодноразових сутичок з місцевим населенням, його назвали «Негостинним», або грецькою «Понтос Аксінос» («понт» з грецької перекладається як «море»). Окрім штормових бурь та непрохідних туманів, греки натрапляли на войовничо налаштоване місцеве населення. Недарма на острові Зміїний, що знаходився на шляху грецьких мореплавців, був побудований храм Ахіллу Понтарху («понтарх» – покровитель  моря). Тут вони приносили жертви богам, аби їх шлях не зупиняли вороже налаштовані місцеві жителі, наприклад, скіфи або таври. Пізніше, коли греки доказали на практиці, що спілкування з ними вигідне,  вони змогли переконати місцеве населення і назвали море «Понт Евксінський», що означало вже «Море Гостинне».  

Таким чином, перша найбільш правдоподібна версія полягає в тому, що назва «чорне» пов’язана із чимось зловісним та негативним. Древні греки, володіючи писемністю, передали свої секрети римлянам. Решта версій пов’язана з чистими здогадками. Наприклад, існує пояснення, що море назвали «чорним» через окислення металів сірководнем, який вперше був виявлений лише у 1865 році, тобто набагато пізніше усталеної назви. Є припущення, що море так назване через значну глибину, яка надає його водам темне забарвлення. Тут здається дивним те, що не менш глибоке Егейське море греки, болгари та турки називали «білим», як, зрештою, і все Середземне море. У Керчі рибу середземноморського походження, наприклад, скумбрію і ставриду, називали «білорибицею» або рибою з Білого моря. Відтак, можна сказати, що скоріш за все свою назву Чорне море отримало від древніх греків.

Для ілюстрації емоційності, яка визначає сприйняття побаченого, можна навести дивовижний факт. Відомий неаполітанський шлягер «O Sole Mio», що вихваляє схід сонця, був написаний далеко за межами Середземного моря, на узбережжі Одеси у 1898 році Едуардо Ді Капуа. Тут, на відміну від Неаполітанської затоки, сонце сходить над морем, і автор пісні, любуючись грою променів світила на водній поверхні, вигадав незабутню мелодію.

Чорне море можна порівняти з листковим пирогом, де кожен шар виготовлений з різного «тіста». Температура глибинних шарів моря цілий рік складає +8–9С, тоді як на поверхні води до глибини близько 50 м може змінюватися швидко та суттєво. До того ж між різними водними масами знаходиться ще один шар, який так і називається – холодний проміжний шар. Тут вода холодніша, ніж на глибині: її температура завжди нижча +8С і вища +5oС. Холодні проміжні шари зустрічаються і в інших місяцях Світового океану, однак лише в окремі сезони, у той час як чорноморський – цілорічний. На глибині 500 м температура становить +8,9o C, а далі аж до самого дна (більше 2200 м) вона змінюється лише на 0,2oC. При цьому вона не знижується, як усюди в Світовому океані, а підвищується до +9,1o C. Припускається, що це спричинено потоками тепла через земну кору при дуже слабкому водообміні у чорноморській улоговині.

В чому ж секрет чорноморського «листкового пирога»? У Чорне море вода потрапляє з двох джерел – з Мармурового моря через протоку Босфор, та з річок. Босфорська вода набагато солоніша і відповідно густіша, ніж чорноморська, і тим більше ніж прісна. Важкі водні маси з Босфорської протоки по крутому континентальному схилу стікають на дно, у той час як прісна вода розтікається по поверхні. До того ж густина поверхневої води залежить і від температури: чим вищою вона є, тим менш густою і більш легкою стає вода. Взимку вона охолоджується, і від цього стає важчою і опускається вниз. Влітку ж поверхнева вода нагрівається, і, тепла та легка, «лежить» на більш густих та холодних шарах. Таке перемішування охоплює лише опріснений поверхневий шар, глибше знаходяться більш солоні та густі босфорські води, що створюють непрохідний бар’єр – щось на кшталт «рідкого дна». Зміна властивостей води з глибиною нерівномірна: від поверхні до 50-100 м солоність змінюється швидко – від 17 до 21 проміле, а нижче і до самого дна збільшується рівномірно до 30  проміле (солоність води Мармурового моря). Так виникають два різні типи вод: поверхневий опріснений шар переважно річкового походження та придонний солоний «Босфорський».

У читача може виникнути помилкове враження, що між глибинною і поверхневою водними масами немає ніякого обміну. Але це зовсім не так – між ними відбувається водообмін, але не швидкий, шляхом перемішування, а повільний, шляхом дифузії і поступового витіснення верхніх вод нижніми. При цьому витіснена вода частково випаровується, а частково витікає у Мармурове море – по поверхні протоки Босфор над важкою і солоною течією, яка несе у Чорне море глибинні води. Дві течії розділені, як два поверхи, і спрямовані в протилежних напрямках, як два зустрічні ескалатори в метро. Таким чином, поступово усі морські води в Чорному морі оновлюються, і якась умовна молекула  води проходить шлях від Босфору до дна моря, потім на його поверхню і назад у Босфор приблизно за 400 років.

Ілюзія абсолютного розділення шарів «чорноморського водного пирога» ледь не призвела до екологічної катастрофи. У 1960-х роках у Радянському Союзі вигадали план захоронення в Чорному морі радіоактивних відходів від усіх атомних електростанцій країни: вирішили, що радіоактивні матеріали ніколи не «спливуть» і будуть надійно «поховані» на дні моря. На щастя, вчені вчасно з’ясували, що вся вода Чорного моря нерозривно пов’язана, і встигли зупинити проєкт, який безумовно вбив би море і перетворив його на гігантський «рідкий Чорнобиль».

У Чорному морі більша частина різноманіття форм життя зосереджена у поверхневому шарі води, насиченому киснем. При цьому близько 87% об’єму Чорного моря не містить кисню. За останні 20 років сірководневий шар піднявся на 20-25 м, і наразі безкиснева зона починається з глибини 90-160 м. Товщина верхнього кисневого шару неоднорідна по всій акваторії моря. Існує цілий ряд течій, які протікають уздовж континентального схилу і утворюють західний та східний циклонічні колообіги. В ході проєкту EMBLAS 2016-2017 рр. виявлено, що в центрі цих колообігів нижня межа кисневого шару піднімається до 54 м, створюючи так звані сірководневі куполи.

Сірководень утворюється в процесі розкладання тваринних та рослинних решток сульфатредукуючими бактеріями. Концентрація сірководню в морській воді з глибиною зростає пропорційно збільшенню тиску. Різниця солоності та густини не дає сірководневому шару занадто сильно перемішуватися с кисневим – між ними є перехідна зона, але в масштабах моря вона зовсім тонка, лише один-два десятки метрів завтовшки.

Безкисневу зону часто називають неживою. Справді, вона не придатна для життя риб, дельфінів і навіть безхребетних. Але життя там є, і навіть дуже різноманітне! Виживають там лише дві найдревніші гілки живого – бактерії та археї. Проте для них там «заповідник» – ніде більше на нашій планеті не існує такого великого об’єму води, який настільки б точно повторював умови життя на ранній Землі, ще до того, як рослини «вигадали» фотосинтез і створили кисневу атмосферу. В ході проєкту EMBLAS цей «заповідник» досліджували за допомогою метагеномного аналізу (тобто зчитування ДНК всіх мікробів, що потрапили у зразки). Виявилось, що в Чорному морі масово представлені десятки родів і видів архей та бактерій, які в інших місцях Світового океану зустрічаються лише «точково», у дуже специфічних поселеннях на зразок підводних геотермальних виходів (тобто гейзерів, розташованих в зонах океанських хребтів), норвезьких закритих фіордів і так далі.  Тож наше море відкриває унікальні можливості зазирнути у далеке минуле Землі або ж потренуватися перед вивченням можливого життя на інших планетах, на більшості з яких немає кисневої атмосфери. Тому, хоч  більша частина Чорного моря дійсно є безкисневим середовищем, що містить сірководень, воно значно більше живе, ніж мертве – і цілком унікальне.

Втім, окремі ділянки моря інколи дійсно стають мертвою зоною. Мова йде про так звані «безкисневі замори» – справжню біду північно-західного шельфу. Явища замору виникають після занадто бурхливого розвитку одноклітинних водоростей, і потім, коли величезна рослинна маса одночасно відмирає, на окислення мертвої органіки витрачається весь розчинений у воді кисень. Причина масового «цвітіння» водоростей – евтрофікація води, тобто надлишкове надходження в море сполук азоту і фосфору із річковим стоком. У 70-80-х рр. ХХ ст. в північно-західній частині Чорного моря заморами була охоплена акваторія площею 70 тис. км2. Зараз масштаб заморів, на щастя, зменшився, але все ж вони не є чимось рідкісним. З берега їх можна виявити за запахом сірководню, білястому кольору води та скупченню млявої або неживої риби в прибережній частині моря. Отже, наскільки живе наше море – залежить від нас з вами, і того, що ми в нього зливаємо…

Відомий дитячий письменний Корній Чуковський зумів передбачити відповідь на це питання за рік до подій, пов’язаних з «палаючим» морем. У своєму відомому вірші «Переполох» (1926) він писав: «…А лисички взяли спички. К морю синему пришли. Море синее зажгли…». 11 вересня 1927 р. о 22:15 в Криму стався землетрус силою 8-9 балів. Багато міст Південного берегу було серйозно пошкоджено. Налякані мешканці, борючись з наслідками стихійного лиха, не помітили екстраординарної події, яка в цей час відбувалася на морі. З трьох маяків західного узбережжя Чорного моря була помічена величезна вогняна смуга в тридцяти милях (55 км) від берега між Севастополем та мисом Лукул. Ця подія була описана відомим професором геології С.П. Поповим. Було висловлено припущення, що це результат займання газу – метану, що вирвався з тріщин на дні континентального схилу на глибині близько 200 метрів. На жаль, судно, відіслане одразу ж для дослідження цього явища, внаслідок шторму було викинуте на берег біля Херсонеського маяка.

Перше повідомлення про виявлення струменевих газовиділень метану по типу «холодних сипів» (на відміну від гарячих гідротермальних джерел – так званих «курців») з’явилося в друці у 1976 р. в результаті досліджень на шельфі Мексиканської затоки в США. У Чорному морі їх відкрили у 1989 р. Відкриття отримало широкий резонанс як новий хемоекологічний фактор, що формує особливе життя на дні моря, а також як важливий індикатор при розвідці нових родовищ газу.

Райони газовиділення метану – це особливі утворення на морському дні, що нагадують вулкани висотою до півметра, складені карбонатом кальцію. У Чорному морі розвантаження метану відбувається на тій глибині, де відсутній кисень. Тут знайдені бактерії, здатні утилізувати метан для утворення органічної речовини. Наразі отримати культури цих бактерій не вдалося.

Як виявилося, струменеві метанові газовиділення в Чорному морі доволі широко розповсюджені на різних глибинах. В 2007 р. на шельфі Румунії заснований новий морський заповідник «Метаногенні структури від гирла Святий Георгій» навпроти дельти Дунаю, який взяв під охорону новий біотоп метанових виділень з усіма унікальними організмами, склад яких ще майже не вивчений.

Таким чином, на поставлене на початку питання можна відповісти ствердно. Інколи навіть море може горіти – якщо під його дном ховаються запаси метану!

В епоху античності, в VII—VI ст. до н.е., в Північному Причорномор’ї середні температури були на 1,5—2° нижчі, ніж зараз, а клімат був набагато вологішим. При цьому рівень Чорного моря був значно нижчим за сучасний – за різними оцінками – на 2-10 метрів, тому і берегова лінія була більш порізаною, ніж у наш час. Прикладом античних поселень, які зараз знаходяться під водою, є велике місто Ольвія з населенням близько 15 тис. чоловік.

Одним з небезпечних наслідків глобального потепління буде підвищення рівня моря: по-перше, тануть льодовики, що додає у Світовий океан нові об’єми води; по-друге – вода розширюється при нагріванні. Тож Одеса та інші причорноморські міста цілком можуть розділити долю затопленої Ольвії, щоправда, відбуватиметься це не один рік і навіть не сто, а декілька віків.

Однак на фоні тенденції підвищення рівня Чорного моря, яка узгоджується із підйомом рівня Світового океану (0,1–0,2 см/рік), Чорне море має свої цикли коливання рівня води. Наприклад, з кінця 1990-х років до 2015 р. рівень Чорного моря знизився в середньому на 1 см. Це також може бути пов’язано з глобальними кліматичними змінами – адже чим теплішим є море, тим більше води випаровується з його поверхні. Крім того, чим тепліший і посушливіший рік, тим менше води надходить у море із впадаючих річок. Зараз річковий стік у Чорне море набагато менший, ніж 100 років тому через те, що більшу частину об’єму вод Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю відвели на зрошення полів. З підвищенням температури споживання води на суходолі зростає, а її стік з верхів’їв річок зменшується. Таким чином, Чорне море з кожним роком недоотримує все більше води для компенсації випаровування і від цього стає солонішим. Таке осолонення (ще й у «комплекті» з потеплінням!) робить Чорне море більш привабливим і доступним для заселення мешканцями із Середземного. Кожного року все більше середземноморських видів, таких як риба-ліхтароок, баракуда, морські черепахи, поступово освоюють Чорне море. Цей процес називається «медітеранізацією», тобто уподібненням Чорного моря до Середземного.

Нагрівання води в мілководних прибережних районах може призводити до зменшення розчинності кисню у воді. Утворюються цілі плями «мертвої води», де вміст кисню занадто низький для дихання риб, крабів і молюсків, і вони масово гинуть, в прямому сенсі задихаючись.

Також зміна клімату впливає на сірководневий шар Чорного моря і вважається однією з головних причин поступового підйому рівня безкисневих глибинних вод до поверхні. Але механізм цього впливу на даний момент вивчений дуже слабо, і вчені поки що не можуть точно сказати, як саме потепління визначає підйом сірководню, і передбачити поведінку сірководневого шару в майбутньому. Наразі вивчення цього питання являється однією з найбільш актуальних задач в дослідженні Чорного моря.

Цікаво, що різні групи хімічних речовин можуть зовсім по-різному впливати на мешканців моря. Якщо промислові хімікати, нафтопродукти, важкі метали, поверхнево-активні речовини, пестициди тощо опиняться в морському середовищі в концентрації вищій за певний рівень, вони згубно впливають на все живе, бо порушують цикли розвитку і розмноження морських жителів. В рамках проєкту EMBLAS був проведений скринінг води, донних відкладів та живих організмів на наявність понад 40 тисяч забруднюючих речовин, в результаті якого було виявлено 124 небезпечні речовини, в тому числі і пестициди, антипірени, компоненти сонцезахисних кремів і т.д. В тканинах мертвих дельфінів знайдені значні концентрації полібромованих ефірів, хлоровмісних пестицидів (наприклад, ДДТ), сполук типу діоксинів та ртуті. Для всіх таких речовин встановлюється межа токсичності, і якщо вона часто і в багатьох місцях перевищується, необхідно виводити ці речовини з виробництва або удосконалювати очищення стічних вод.

Інша група речовин – різні неорганічні сполуки азоту (NO2, NO3, NH4) та фосфору (PO4), які називають «біогенними» або «поживними», а також органічні речовини – тісно пов’язана з природними процесами і може впливати на мешканців моря як позитивно, так і негативно. Як правило, вони надходять у море з річковим стоком і можуть стимулювати високу продуктивність. Однак якщо у вас в чашці чаю опиниться не дві, а двадцять дві ложки цукру, то біди не уникнути. Тому найбільш гостро проблема евтрофікації (надлишку поживних речовин) стоїть для ділянок Чорного моря, прилеглих до гирл річок, зокрема північно-західної частини, в яку несуть свої води три великі європейські річки: Дунай, Дністер та Дніпро. Залповий викид високих концентрацій азоту та фосфору викликає вибух біологічної продукції, що в свою чергу може викликати задуху – весь кисень у воді витрачається на окислення органічних речовин, і більша частина гідробіонтів, особливо тих, що не можуть швидко пересуватися, гине. Якщо біогенні речовини в надлишкових концентраціях надходять в морське середовище постійно, вся біологічна структура моря перебудовується. Зникають великі багаторічні рослини та тварини, які являються індикаторами доброго екологічного стану. На заміну їм приходять дрібні види, що швидко розмножуються і утворюють великі однорідні скупчення, і таке море швидко втрачає привабливість. Найбільш високий рівень евтрофікації в північно-західній частині Чорного моря спостерігався з кінця 1960-х років до початку нинішнього століття. Підводні ліси багаторічної бурої водорості бородача (Cystоseira barbata) замінилися ватоподібними скупченнями тонко розгалужених зелених водоростей. Цінні крупні риби скумбрія (Scomber scombrus), ставрида (Trachurus mediterraneus ponticus), луфар (Pomatomus saltatrix) практично зникли. Їм на заміну прийшли менш цінні дрібні види: хамса (Engraulis encrasicolus), шпрот (Sprattus sprattus), атерина (Atherina spp). Однак за даними проєкту EMBLAS в даний час почалися процеси відновлення видів рослин та тварин – індикаторів доброго екологічного стану, наприклад, червоної агароносної водорості філофори (Phyllophora crispa), яка утворює знамениті «поля» на північно-західному шельфі. У прибережній зоні на радість відпочивальникам знову можна зустріти крабів, креветок та морських коників.

Усім нам відомий шум моря – лагідний шепіт хвиль, який часом змінюється гуркотом шторму. Тим часом морські глибини уявляються нам мовчазними, а всі морські мешканці – тихими та безшумними. Однак із винайденням гідрофонів – приладів для прослуховування підводних звуків – стало зрозуміло, що поширений вираз «німий як риба» більше ніж помилковий, а риби насправді не менш «балакучі» і навіть «галасливі», ніж птахи! Зараз зібрані тисячі записів голосів мешканців моря, і вони дуже різноманітні – це і клацання, і свисти, і писки і скрипи: вони бувають різної висоти, гучності та ритму.

Звичайно, найбільш складні системи звукової комунікації не у риб, а у морських ссавців – китів та дельфінів. Китоподібні видають звуки у значно більш широкому діапазоні, ніж здатне сприйняти вухо людини – від інфразвуку до ультразвуку, а їх сигнали складаються в багатоскладові повідомлення, що несуть багато інформації. По мірі вивчення спілкування китоподібних вчені все частіше застосовують до нього таке поняття як «мови» та «діалекти». Адже звукові сигнали відрізняються не лише у різних видів китів, але і в окремих популяціях одного виду, причому вони не спадкуються генетично, а передаються від старших до молодих в процесі навчання, точно як людські мови та діалекти. На додачу, зубаті кити (до яких, окрім дельфінів, відносяться, наприклад, кашалоти та кити-дзьоборили) використовують ультразвук для ехолокації – тобто використовують сигнали високих частот для орієнтування в просторі та пошуку їжі. Сприйняття оточуючого світу у зубатих китів значною мірою складається з образів, створених завдяки ехолокації. Тобто, їм притаманна «звукова картина світу».

Морські мешканці страждають від неприродних шумів, які створює людина (як-от фоновий підводний шум від двигунів суден) набагато більше, ніж ми самі від вуличного чи індустріального шуму. Скажімо, контейнеровоз довжиною 300 м створює шум до 190 дБ, великий танкер – 177 дБ, риболовний траулер – 156 дБ. В районах інтенсивного судноплавства стоїть невмовкаючий підводний гул – подібно до автомобільних магістралей та міських вулиць. Найгірше те, що він особливо сильний в частотному діапазоні 20-300 Гц, який використовують для спілкування великі вусаті кити. Втім, морські мешканці адаптуються до постійного шуму, як і люди, які звикають до міського, тому, не дивлячись на цілодобову роботу портів, риба там, як і раніше, є.

Найбільшу небезпеку становлять так звані імпульсні звуки, коли створюється короткий сигнал потужної сили, який лякає, глушить та призводить до контузій. Наприклад, пневматичні гармати, що використовуються при підводній сейсмічній розвідці корисних копалин, можуть виробляти імпульси, гучність яких перевищує звук  запуску космічної ракети. Сигнал акустичного локатора – середньочастотного радара – перевищує граничну можливість безпечного сприйняття китоподібними, досягаючи 230 дБ. Тому акустичні травми внутрішнього вуха, отримані китоподібними під час військових навчань або сейсморозвідки, можуть бути однією з причин їх «суїцидального» викидання на берег. Вони відчувають біль та страх, до того ж в них пошкоджується механізм сприйняття звуку, і вони втрачають здатність орієнтуватися за допомогою ехолокації і розрізняти, де море, а де вже пляж.

Активне освоєння людиною шельфу та прибережне будівництво також вносять свій вклад в шумове забруднення моря. Найсильніший імпульсний шум при будівництві виникає під час забивання паль і при днопоглиблювальних роботах. Пікові рівні шуму при цих роботах значно перевищують межі безпечного сприйняття для багатьох видів риб. До фонового шуму риби звикли, інше діло – імпульсний потужний розряд. Саме від них у першу чергу ми повинні берегти морських тварин.

Небезпеку антропогенних підводних шумів для жителів моря ми усвідомили порівняно нещодавно. Але в найновіших природоохоронних документах Європейського Союзу, зокрема в Рамковій директиві  ЄС про морську стратегію, підводний антропогенний шум віднесений до числа забруднювачів на рівні з «традиційним» хімічний забрудненням морських вод. Країни Європи починають  постійний моніторинг морського шуму і розробляють заходи з його зменшення. В Чорному морі моніторинг підводних шумів першими почали країни-члени ЄС Болгарія та Румунія, де з 2017-2018 років оцінку рівня підводного шуму включили в національні програми моніторингу стану морських екосистем; інші чорноморські країни зараз створюють подібні програми, зокрема для України та Грузії вони були розроблені в рамках проєкту EMBLAS.

У ХХІ столітті Чорне море стикнулося з новим видом забруднення – морським сміттям. Безумовно, і раніше в море потрапляли рештки риболовних снастей, буї, автомобільні шини, затонулі судна тощо. Однак зі збільшенням масштабів використання пластику за останні 20 років кількість  сміття у Світовому океані збільшилась в сотні разів – щороку в океан надходить близько 8 млн тон пластику. Кругові течії концентрують його у певному місці, створюючи «сміттєві острови», які не є островами в прямому сенсі, а більше нагадують «пластиковий бульйон». Чорне море засмічене вдвічі сильніше за Середземне через винесення пластику стоком великих річок і відносну ізольованість моря.

85% усього сміття в Чорному морі складають фрагменти різного типу пластику. Легкі поліетиленові пляшки та пакети, що плавають на поверхні води, під впливом ультрафіолетового випромінювання та температури поступово розпадаються на більш дрібні фрагменти, які з часом осідають на дно під вагою організмів, які на них поселилися.

Чому сміття є проблемою для морських екосистем? По-перше, морські мешканці часто сприймають його як їжу, ковтають, і сміття забиває їхню травну систему. Особливо на Чорному морі страждають від цього чайки. По-друге, часто пластик адсорбує органічні забруднюючі речовини, які потім потрапляють в морських мешканців і отруюють їх. По-третє, тварини можуть заплутатися, загубитися і навіть загинути в смітті. Дельфін з рештками пластикового пакета на плавнику чи хамса, що заплуталась в одноразовій рукавичці – такі сумні реалії моря.

Дуже важливо, що крім видимого великого сміття є ще мікроскопічний, розмір якого можна порівняти з розмірами одноклітинних водоростей; для нього є спеціальна назва – мікропластик. Він потрапляє у море як в результаті розкладання повнорозмірного сміття, наприклад, пакування з пластику, так і одразу в подрібненому вигляді. Більше двох третин мікропластику утворюється при зносі шин і змивається з автодоріг, ще приблизно одна чверть потрапляє в каналізацію при пранні синтетичних тканин, від яких відшаровуються мікроволокна. Також дрібні пластикові гранули часто додають до складу засобів побутової хімії, а також у креми, скраби і зубні пасти, які потім теж опиняються в каналізації. На дні Чорного моря під час проєкту EMBLAS вчені вже виявили значні відкладення мікропластику.

Хоч в першу чергу пластикове сміття є великою проблемою для океанів і морів, морські біологи розглядають його і як нове місце помешкання для організмів. Все, що опиняється у морі, рано чи пізно використовується гідробіонтами в якості житла. На поверхні субстрату спершу утворюється тонка плівка з бактерій та мікроводоростей, яка перетворює безжиттєву пустелю на чудове помешкання для дрібних тварин (наприклад, інфузорій), надаючи їм їжу. Далі на підготовлену поверхню поступово осідають водорості, личинки молюсків, з’являються дрібні ракоподібні та інші тварини. Однак шкода від пластику в такий спосіб зовсім не компенсується, це швидше слід розглядати як відчайдушні спроби природи самотужки «перетравити» та знешкодити викинуті нами неприродні матеріали; тож задача, яка наразі стоїть перед кожною людиною – зменшити потрапляння сміття у Море, в першу чергу зменшити використання одноразових пластикових пляшок, пакетів та упаковки.

У Чорному морі налічують значно менше видів мешканців,  ніж в сусідніх морях. Так, якщо в Середземному відомо близько 10 000 видів, то в Чорному – майже у два рази менше (близько 5600). Але це не робить його малозаселеним або «безжиттєвим». Навпаки, за чисельністю, продуктивністю та біомасою живих організмів Чорне море значно випереджає Середземне. Причиною відносно невеликого видового різноманіття є перш за все низька солоність (вдвічі нижча, ніж в океані), а також температурний режим (холодні зими), який не підходить, наприклад, головоногим молюскам, морським зіркам та їжакам, омарам і багатьом іншим тваринам, які звикли до океанічної солоності та субтропічного клімату.

Звичайно, більша частина чорноморських мешканців – це дрібні організми, не завжди помітні неозброєним оком: одноклітинні водорості (майже 2800 видів!), найдрібніші ракоподібні (390 видів), морські гриби (описано 175 видів, але у цій складній для вивчення групі кожного року відкривають нові види). У групі відносно великих водоростей та вищих рослин – 453 види. Серед макроскопічних безхребетних – молюски (двостулкові та черевоногі), креветки та краби, а також рак-діоген самітник. До речі, цей рак раніше мешкав в невеликих раковинах чорноморських молюсків, через що і сам був невеликим, однак після заселення моря великим хижим равликом рапаною швидко пристосувався до нових «комфортабельних апартаментів» і сам збільшився у розмірі – виявляється, його обмежувала «житлова площа». Цікавим є союз діогена та актинії – єдиного представника коралів у Чорному морі. Рак-самітник обирає актинію, яка найбільше йому сподобалась, і селить її на «дах» свого «будинку»: щупальця актинії захищають діогена від ворогів, а м’якотілий корал отримує рештки їжі та безкоштовний транспорт.

Чорне море населяє більше 200 видів риб, при цьому аборигенними є понад 150, решта ж – це поселенці та «гості» з інших водойм. Наприклад, кефаль піленгас із Японського моря дуже добре прижились і зустрічається повсюдно в азово-чорноморському басейні.  Масові та цінні промислові види – хамса, шпрот, тюлька, оселедець. Різноманітні химерні морські собачки (10 видів), яскраві губаневі (10 видів) та бички (більше 30 видів), до яких належить найменша чорноморська рибка – афія, або бичок-бланкет. Є в Чорному морі і хрящові риби: акула катран – єдина акула, що постійно мешкає в Чорному морі, та скати – морська лисиця та морський кіт, або хвостокол. Найбільша чорноморська риба – білуга – один з семи представників осетрових в Чорному морі.

Найвищу ланку харчового ланцюга Чорного моря представляють 3 види головних чорноморських хижаків – дельфіни білобочка та афаліна, а також морська свиня. Середнього розміру та яскравого контрастного забарвлення білобочку можна зустріти переважно у відкритому морі, де ці швидкі мисливці великими зграями ганяють дрібну рибу. Афаліна – найбільший представник морських ссавців Чорного моря, її часто помічають у прибережній зоні; ці дельфіни грайливі, допитливі і можуть близько підходити до пляжів, вистрибувати з води та влаштовувати справжнє шоу. Дрібні та скритні морські свині живуть у Чорному морі цілий рік, але частина цих морських звірів щовесни на ціле літо уходить в Азов через Керченську протоку, супроводжуючи скупчення хамси; восени ж вони повертаються на зимівлю у більш теплі води.

Біорізноманіття Чорного моря не лишається незмінним. Деякі види стають рідкісними та вимираючими, в той же час список може збільшуватися за рахунок інших організмів. На заселення Чорного моря впливають глобальні зміни клімату – море потроху стає теплішим і солонішим, що робить його більш придатним для життя одних видів і менш комфортним для інших. До того ж вчені в ході досліджень відкривають все нові і нові види, раніше невідомі для чорноморського регіону та для науки в цілому.

Понт Евксінський – гостинне море. І це твердження стосується не лише мореплавців, а й екзотичних морських мешканців. Багатьом з них, випадково або цілеспрямовано заселеним в нові умови, Чорне море виявилося набагато кращою домівкою, ніж історична батьківщина (або, як кажуть біологи, природний ареал). Багато чужинців на новій батьківщині непомітно облаштовуються в новій екосистемі, нічого суттєвого в ній не змінюючи. Наприклад, молюски мія (Mya arenaria) із Північної Атлантики та анадара (Anadara kagoshimensis) з Індонезії прижилися у Чорному морі і наразі є цілком органічною частиною фауни. Однак нерідко поселенці розмножуються з надзвичайною швидкістю, і тоді вони можуть конкурувати з місцевими видами аж до повного їхнього витіснення, виїдати місцеву флору та фауну, не готову до такого тиску нового «сусіда». Такі види називаються інвазивними. В історії Чорного моря приклади біоінвазії далеко не поодинокі – завезена з Тихого океану кефаль піленгас (Planiliza haematocheila) на фоні зменшення чисельності місцевих видів кефалі склала їм сильну конкуренцію, в частині чорноморських країн їх довелося віднести до видів, що охороняються. Завезений ще в кінці 1940-х із Японського моря хижий черевоногий молюск рапана (Rapana venosa) повністю винищив усю чорноморську популяцію устриці та сильно підірвав запаси мідій. Але найпотужнішим ударом по екосистемі Чорного моря стало випадкове заселення реброплаву мнеміопсісу (Mnemiopsis leidyi), вперше поміченого в Чорному морі наприкінці 1980-х років. Цей типовий вид желетілих (більше 99% маси його тіла складає вода, як у медуз) – активний хижак, що харчується планктоном, ікрою та личинками риб. Природний ареал цього виду – опріснені затоки атлантичних берегів Північної Америки.  Він має таку високу плодючість та швидкі темпи росту, що до кінця 1980-х років загальна біомаса мнеміопсісу в Чорному морі наблизилась до одного мільярда  тон. За такої чисельності він перетворився на серйозного харчового конкурента пелагічних риб, а як споживач їх ікри та личинок став прямим їхнім ворогом, що у 1989-1990 рр. призвело до катастрофічного зниження уловів хамси, або європейського анчоуса (Engraulis encrasicolus). Тільки коли в кінці 1990-х у Чорному морі поселився також випадково завезений інший вид реброплавів із північноамериканських вод – берое (Beroe ovata), який в природному ареалі харчується мнеміопсісом, чисельність останнього значно зменшилася (берое кожного року виїдає до чверті популяції мнеміопсісу), і популяція хамси почала відновлюватися.

Нові види потрапляють у Чорне море кількома шляхами. Перш за все, шляхом природної міграції із Середземного моря через Босфор. Так виникла значна частина (біля 80%) всієї сучасної фауни, яку зараз ми вважаємо «корінною» чорноморською, і цілком логічно, що процес такої міграції досі продовжується. Адже до з’єднання Чорного моря із Середземним (тобто близько 5-7 тисяч років тому – дуже мало в геологічному розрізі часу!) його населяли напівпрісноводні види, які зараз збереглися в Каспійському морі і найбільш прісних ділянках Чорного, як їх тепер називають «понтокаспійські релікти» (яскравий приклад – осетрові риби). 

Інший шлях потрапляння чужоземних видів – перевезення з баластними водами суден. Саме так в чорноморські води потрапили і рапана, і мнеміопсіс, і берое, і багато інших видів. В Чорному морі краще за все приживаються види, які у себе «вдома» заселяють дельти та естуарії річок, де солона вода перемішується з прісною. Солоність Чорного моря вдвічі нижча за океанічну, тому види, що живуть в таких опріснених водах, потрапивши сюди, знаходять ніби «гігантський естуарій» і отримують небачені в себе вдома умови для масового розвитку.

Втім, Чорне море не лише страждає від непроханих гостей, але й саме стало джерелом біологічних інвазій для інших країн – адже судноплавство здійснюється у всі напрямки світу, і баластні води суден здійснюють обмін фауною і флорою між морями, віддаленими на тисячі кілометрів. Так, в Північній Америці саме чорноморські види (до речі, понтокаспійські релікти) – двостулкові молюски роду дрейсена (Dreisena polymorpha) та бичок-кругляк (Neogobius melanostomus) заселили Великі Озера і стали там справжнім лихом. Бичок-кругляк в останні роки завезений також до Балтійського моря, де теж став масовим агресивним інвазивним видом, що відбилося на риболовній галузі усіх країн Балтії.

В Чорному морі зустрічається 30 видів медуз, серед яких переважна більшість (26 видів) – дрібні, діаметром не більше 1-20 мм. До великих представників належать широко розповсюджена місячна або вухата медуза аурелія (Aurelia aurita) – до 20 см в діаметрі, коренерот (Rhizostoma pulmo) – до 60 см в діаметрі і дуже рідкісна луцернарія (Lucernaria companula). У 2009 році вперше у Чорному морі неподалік від Босфору біля берегів Туреччини була виявлена медуза хризаора (Chrysaora hysoscella) із Середземного моря. При дотику до неї у людини на шкірі лишається сильне почервоніння – результат хімічного опіку. В пляжний сезон при появі хризаори купання заборонене. Аурелія зрідка викликає легкі опіки, що проходять протягом години, а більш крупний коренерот може нанести болючі, але безпечні для життя ушкодження шкіри, які зійдуть через декілька днів.

Медузи – хижаки, що харчуються переважно дрібними планктонними тваринами. Їжу вони захоплюють ротом, через який безперервно видаляються рештки їжі, тут же на ротовому стеблі кріпляться і статеві залози, продукуючі статеві клітини, які беруть участь у розмноженні. Більшість видів медуз характеризуються чергуванням статевого та нестатевого поколінь. «Дорослі» медузи – різностатеві тварини (статеве покоління). Їх запліднення відбувається шляхом злиття клітин, що активно переміщуються у воді, при цьому утворюються личинки – планули. Вони плавають у водній товщі і пізніше прикріплюються до твердих поверхонь на дні моря. З них утворюються поліпи (нестатеве покоління), що веде прикріплений спосіб життя. Вони можуть збільшувати свою чисельність шляхом брунькування. Поліпи ростуть, діляться і утворюють стробіли – стопки накладених одна на одну «тарілочок» (молодих медуз, розташованих ввігнутими сторонами парасольок вгору), з’єднаних центральним стовбуром. Цікаво, що чим дрібнішим є статеве покоління, тим крупнішим буде нестатеве. Поліпи аурелії та коренерота мають висоту лише біля 2 см, тоді як у найбільш розповсюджених чорноморських медуз, наприклад, обелії (Obelia longissimi), висота заростей поліпів сягає 30 см, нагадуючи скоріше знебарвлені водорості, а не тварин. При цьому діаметр парасольки медуз обелії складає всього 4 мм, і в товщі води вони лишаються для нас практично непомітними. Цикл чергування поколінь повторюється щороку. Можливо, з цим пов’язані непрогнозовані спалахи розвитку медуз в морі, адже їх кількість залежить від умов існування як на дні, так і у водній товщі. Найбільш масові «вибухи» чисельності коренерота спостерігали у 1970-х роках, аурелії – у 1980-х і пояснювали збільшенням у воді вмісту органічних речовин, так званою антропогенною евтрофікацією. Наприкінці 1980-х років запаси аурелії в Чорному морі сягали 300-500 млн тонн. При пошуку заходів боротьби з такою кількістю медуз пропонувалося навіть використовувати їх для виробництва надміцного бетону, а також використовувати сухий порошок з медуз для зварювання металу підвищеної міцності. Однак екосистема Чорного моря згодом стабілізувалася, і медузи «відступили».

Народи, що живуть навколо Чорного моря, не звикли сприймати медуз як продукт харчування. Між тим, у східній кухні аурелія і навіть коренерот здавна входять в число традиційних морепродуктів під романтичною назвою «кришталеве м’ясо». Медуз засолюють, сушать, консервують. Зараз у світі добувається близько 250 тисяч тон медуз щорічно.

Довгорилий морський коник (Hippocampus guttulatus), що населяє Чорне море, – абсолютно дивовижне створіння. Тіло цієї невеликої рибки вкрите твердими роговими пластинами та різними виростами, що сприяє маскуванню та захисту від хижаків. Своєрідний панцир має високу міцність і не втрачає своїх властивостей навіть після висихання. Незвичайна форма тіла і голова з витягнутим рильцем дійсно нагадує фігурку шахового коня. У 1960-х роках морського коника можна було без зусиль побачити на прибережному мілководді практично біля всіх берегів Чорного моря та в Керченській протоці, однак саме екзотичний вигляд і став причиною його майже повного зникнення. Морський коник веде малорухомий прибережний спосіб життя і від цього став беззахисним перед хижацьким виловом у 1980-90-х роках. Десятки тисяч риб щорічно висушували на сувеніри для туристів, і морський коник практично зник поблизу курортів. Тому в 1994 р. чорноморського морського коника включили до Червоної книги України, а вилов заборонили. Після вжитих заходів його чисельність почала зростати, що дозволило не вносити його до наступного видання Червоної книги 2009 р.

Морські коники належать до родини голкових, їхні найближчі родичі – риби-голки. Але на відміну від риби-голки, коник у воді завжди розташовується вертикально, завдяки унікальній структурі плавального міхура, що розташований уздовж всього тіла і розділений перетинкою, яка відокремлює головну частину; головний міхур більший за черевний, що і забезпечує конику при плаванні вертикальне положення. При цьому морський коник може крутити головою вгору і вниз – унікальне вміння для риб. Процес розмноження морських коників також надзвичайно своєрідний. У період нересту рибки притискаються одна до одної, міцно зчіплюючись гнучкими хвостами, позбавленими плавців та здатними скручуватися в кільце, потім самець відкриває спеціальну сумку на черевці, і самка відкладає в неї ікринки, яких може бути до тисячі. В подальшому приплід виношує самець, і на світ з’являються вже цілком розвинуті мальки. Новонароджені коники піднімаються до поверхні води за «ковтком» повітря для наповнення плавального міхура, а потім повертаються і ще деякий час проводять з татом, в сумку якого вони можуть заховатися у випадку небезпеки. А ще морський коник – справжній хамелеон! Як і в цієї рептилії, його очі можуть незалежно обертатися в різні боки, забезпечуючи кут огляду у 300 градусів, а також він здатний змінювати забарвлення, маскуючись у заростях водоростей або серед каміння.

Сьогодні доля морського коника потроху починає виглядати оптимістично. Якщо наприкінці минулого століття ця дивовижна прибережна рибка у північно-західній частині Чорного моря майже повністю зникла, то сьогодні її знову можна зустріти навіть на одеських пляжах. Однак любителям чорноморських сувенірів необхідно пам’ятати, що доля цього символу Чорного моря напрямки залежить не лише від стану морської екосистеми, а й від нашої поведінки.

Чорноморський катран (Squalus acanthias ponticus) – це єдина акула, яка постійно мешкає у Чорноморському басейні і зустрічається практично повсюдно в Чорному морі та в південній частині Азовського. Через загострене рило голова катрана нагадує морду собаки, тому ще одна назва цієї риби – морська собака, а за великі шипи в основі обох спинних плавників катран отримав ще одне ім’я – колюча акула. Оскільки випадки нападу на людину невідомі, катран небезпечний для неї лише цими шипами: подряпини та проколи від них можуть бути болючими і довго загоюватися через отруту із залоз, розташованих біля основ колючок.

У порівнянні з іншими представниками акул катран має невеликі розміри тіла, рідко досягаючи довжини більше, ніж півтора метри і маси більше 10 кілограмів. Живуть ці риби до 25 років, для розмноження дозрівають порівняно пізно – не раніше 13-14 років. Цікаво, що парування у них відбувається на великих глибинах, ембріони розвиваються в яйцях, але всередині тіла матері, і через доволі тривалий проміжок часу (до 18 місяців!) на світ з’являються вже сформовані 30-сантиметрові акуленята, зовні дуже схожі на батьків. Цей процес називається яйцеживородінням.

Назва і роду, і родини колючих акул, до яких належить чорноморський катран, походить від латинського слова squalidus — «вкритий грубою шкірою». Справа в тому, що тіло чорноморської акули вкрите лусочками, які являють собою пластинки з шипами, за будовою та міцністю схожими на зуби. Тому можна сказати, що все тіло катрана буквально всіяне зубами, гострими та щільно прилягаючими один до одного, від чого шкіра може здатися відносно гладенькою, якщо провести рукою від голови до хвоста, і навпаки грубою, як наждачний папір, якщо вести в зворотному напрямку.

У катрана, як і в інших акул, немає плавального міхура і триматися в товщі води йому допомагає величезна печінка – вона може досягати чверті загальної маси риби. В печінці колючої акули багато жирів, що мають низьку густину, і це робить всю рибу легшою за воду. Саме жири з печінки катрана, багаті на вітаміни груп А і D, використовуються як цінна сировина у фармакології та медицині.

На жаль, пізнє дозрівання та повільний цикл розмноження, в тому числі і дуже довгий термін вагітності, роблять катрана надзвичайно чутливим до перевилову. Цих акул у великій кількості добувають в Японії, Китаї, Англії, Норвегії та інших країнах. В останні роки в промислових виловах у Чорному морі катран частіше зустрічається в якості прилову при промислі інших видів риб, а його чисельність в останні десятиріччя знижується. Згідно з класифікацією Міжнародного союзу охорони природи, статус чорноморського катрана визначений як «вразливий вид», а значить його необхідно берегти.

При слові «кит» ми зазвичай уявляємо собі океанічного гіганта, непоспішно подорожуючого із Антарктики або Арктики в тропіки і назад. І справді, нинішні вусаті кити – це найбільші живі створіння, які коли-небудь населяли нашу планету. Синій кит може сягати 30 і більше метрів завдовжки при масі близько 150 тонн! Однак окрім вусатих китів у Світовому океані живуть і зубаті кити – великі й малі. До них відносяться, наприклад, кашалоти, дзьоборили, нарвали, дельфіни (а найбільший дельфін – це косатка) і, нарешті, найменші – морські свині. І вусаті, і зубаті кити – це китоподібні, що мають спільного пращура. Китоподібні – це ссавці: для дихання їм потрібне атмосферне повітря (тому ми бачимо, як вони випливають, щоб вдихнути), дитинчат вони годують молоком, а на тілі інколи помітні волоски – залишки шерсті.

У Чорному морі постійно мешкає три види китоподібних – дельфін-афаліна (Tursiops truncatus), звичайний дельфін, або білобочка (Delphinus delphis) та морська свиня (Phocoena phocoena) – її ще називають азовка, чушка та пихтун. Морська свиня в Чорному морі – найменший представник китоподібних, що нині живуть на Землі: дорослі тварини іноді бувають лише 110 см в довжину і масою 25 кілограмів. Усі чорноморські китоподібні харчуються рибою: морська свиня надає перевагу бичкам, афаліна – камбалі та кефалі, і всі вони охоче їдять хамсу, шпрота, ставриду та мерланга. Білобочки збираються у великі зграї сотнями особин, афаліни полюбляють жити групами поменше, а морських свиней можна побачити разом лише зрідка – наприклад, при переході із однієї частини моря в іншу. Дослідження останніх років, в тому числі в рамках проєкту EMBLAS, показали, що найбільші скупчення китоподібних влітку зосереджуються в турецьких та болгарських водах, багато їх біля дельти Дунаю і навколо острову Джарилгач. А от у холодний час року дельфіни трапляються в акваторіях Грузії та районах Сочі-Туапсе через велику кількість зимуючої там риби.

А що ж вусаті кити? По-перше, в наших морях вони мешкали мільйони років тому, коли на місці Чорного було море під назвою Східний Паратетіс. Палеонтологи знаходять тисячі їх скам’янілих кісток в Україні і Молдові. Це були карликові кити-цетотерії з довжиною тіла всього лише три метри, як нинішні дельфіни, і вони також харчувалися дрібною рибою, ковтаючи її, як велика качка. Найближчий сучасний родич цетотеріїв – карликовий кит: зараз він живе в південній півкулі, хоча в минулому водився і в сусідньому з нами Середземному морі. По-друге, бували вусаті кити в Чорному морі і в історичні часи. Кістки малого смугача, або кита мінке (Balaenoptera acutorostrata), були знайдені археологами при розкопках древніх поселень в Болгарії віком п’ять-шість тисяч років. А у 1880 р. малий смугач зайшов із Середземного в Чорне море і викинувся біля Батумі в Грузії: його скелет досі зберігається в Грузинському національному музеї.

Чи може повторитися подібна подія? Хто знає! Скажімо, у 2009 р. сірий кит із Арктики переплутав Тихий океан з Атлантичним і приплив у Середземне море, де цих китів не бачили вже тисячі років. Так що вусатий кит біля наших берегів може випливти і у майбутньому.

Без крабів неможливо уявити собі морське узбережжя. Ці працелюбні «санітари» моря відграють далеко не останню роль в утилізації мертвої риби, молюсків та іншої відмерлої органіки. Пересуваються краби по дну, при чому рухаються здебільшого боком; не зрідка можуть виходити на берег, частіше за все вночі, і якийсь час дихати повітрям. Лише представники родини крабів-плавунців окрім ходіння опанували ще й плавання, оскільки задня пара ніг у них розширилася у плавці; в Чорному морі таким «плавучим» крабом донедавна був тільки маленький краб-плавунець піщаний (Liocarcinus holsatus).

До середини минулого століття в Чорному морі мешкало 18 видів крабів. Найбільшим з них був кам’яний краб (Eriphia verrucosa) з панциром завширшки до 88 мм. За рахунок великого розміру кам’яний краб може дозволити собі не лише очищувати море від падла, але й полювати із засідки на дрібну рибу, черв’яків та равликів. Втім, майже такого ж розміру сягає і трав’яний краб (Carcinus aestuarii). Назви обох «головних» чорноморських крабів відбивають особливості їхньої екології та поведінки – перший вид полюбляє кам’янисте дно, а його забарвлення ідеально маскує його на камінні та валунах; інший вид віддає перевагу сховку серед водоростей та морської трави, чому сприяє зеленкуватий відтінок панцира; латинська назва трав’яного краба також не випадкова – вона нагадує, що цей вид обирає найбільш опріснені ділянки моря, включно навіть з гирлами та естуаріями річок.

На жаль, чим більший краб, тим більша ймовірність, що його спіймає та вб’є людина. З 18 місцевих видів крабів 6 найбільших – вже згадані кам’яний та трав’яний краби, мармуровий краб (Pachygrapsus marmoratus), краб-водолюб (Xantho poressa), волохатий краб (Pilumnus hirtellus), а також прісноводний краб (Potamon potamios), який мешкає не у самому морі, а у річках з кам’янистим дном, які впадають у море – занесені до Червоної книги більшості країн Чорного моря. Мармуровий краб живе на кам’янистих узбережжях, харчується обростаннями каменів і майже півжиття проводить на суходолі в зоні прибою, лише час від часу занурюючись у воду, щоб намочити зябра. Цей краб також потрапив до розробленого в ході проєкту EMBLAS списку «екологічних вартових» – індикаторів доброго стану прибережної смуги моря. На жаль, цей вид через гарний блискучий «мармуровий» панцир частіше за все стає жертвою сувенірної індустрії.

Дрібні види чорноморських крабів також по-своєму цікаві: так, краб-водолюб за необхідності вміє зариватися у пісок і тижнями без їжі перечікувати там «тяжкі часи», а краб-невидимка (Macropodia longirostris) для маскування висаджує на себе живі кущики різних видів водоростей. Найдрібніший вид – краб-горошина (Pinnotheres pisum) живе в раковинах мідій, нерідко навіть разом із живим молюском; найбільші особини цього виду сягають розміру монети у десять копійок.

За останні півстоліття список чорноморських крабів поповнився ще трьома видами екзотичних поселенців: американським блакитним крабом (Callinectes sapidus) – дуже великим представником згаданої на початку нашої історії родини крабів-плавунців (перше виявлення у 1967 р.), крабом сирпусом (Sirpus zariqieyi) (1982 р.) та китайським мохноруким крабом (Eriocheir sinensis) (1998 р.). Блакитному крабові тепер належать «лаври першості» за розмірами – його панцир сягає 20 сантиметрів! Втім, у Чорному морі він хоч і поселився, але ніде так і не став масовим, і на місцевій екосистемі його поселення майже не відбилося. Інша справа – мохнорукий краб: цей вид масово заселяє опріснені ділянки (і навіть піднімається вгору за течією в прісні води), риє нірки в глинистих берегах, стаючи суттєвим фактором, що впливає на руйнування берегів. Цікаво, що наш трав’яний краб, випадково завезений у Японію, там став масовим інвазивним видом, а в Чорному морі залишається рідкісним видом під загрозою знищення.

З давніх часів люди спостерігали загадкове нічне сяйво у морі. В одних випадках це було рівномірне молочне сяйво, розлите по воді, в інших – слід за кормою корабля, а інколи – спалахи та іскри у водній товщі. Вчені губилися в здогадках про природу цього явища. Висувались найрізноманітніші припущення, поки аж у ХVIII столітті не відкрили його біологічну основу, показавши, що причиною таємничого сяяння моря являється біолюмінесценція, тобто здатність живих організмів випромінювати світло. Біологічне світіння можуть викликати і планктонні організми різного розміру, і мікроскопічні бактерії. Для Чорного моря найбільш відомий і вивчений представник біолюмінесцентних організмів – ноктилюка (Noctiluca scincillans), або ночесвітка. Ноктилюку прийнято відносити до фітопланктону, як і інших представників динофітових планктонних водоростей (Dynophyta). Однак ця велика, розміром 0,5-2 мм, іноді до 3 мм, шароподібна водорість втратила здатність до фотосинтезу і стала хижаком. Проте в її цитоплазмі присутні жирові включення, що допомагають їй триматися на плаву в товщі води. А від хлорофілу, який став непотрібним, утворилась цікава похідна, яка при окисленні виділяє квант світла, що і викликає світіння ноктилюки при механічному чи хімічному подразненні. Оскільки світіння моря викликало «інфернальні» асоціації, цю похідну хлорофілу дотепно назвали «люциферином», а фермент, що його окислює, – «люциферазою».

Наприкінці літа можна часто спостерігати, як світиться чорноморський прибій або кільватерний слід катера, що проходить повз вас,  а у товщі води помітити іскристі смуги, що лишають за собою пропливаючі риби. Існує стара кримська легенда про те, як світіння хвиль, спінених веслами кораблів, завадило грецькому флоту підійти непоміченими до берегів Тавриди. Якщо у цієї легенди є історична основа, то скоріше за все, саме ноктилюка врятувала таврів від раптового нападу. Це далеко не єдиний випадок, коли біолюмінесценція допомагала людям. До відкриття радіолокації вона могла врятувати судно, вказавши штурману на близькість берегової лінії, мілини або рифів. Рибаки дуже часто виявляли скупчення риби при нічній ловлі за світінням на глибині.

Ноктилюка зустрічається й далеко за межами Чорного моря і зараз поширюється все більше. Вчені пов’язують це з глобальним потеплінням. Воно чинить вплив на океанічні течії, які в свою чергу впливають на розповсюдження планктонних організмів.

До планктону належать усі організми, що не в змозі протистояти течії, як правило, вони дрібні (за винятком желетілих – медуз та реброплавів). Планктон поділяється на фітопланктон – мікроводорості та зоопланктон – дрібних тварин, серед яких найбільше ракоподібних. Багато видів зоопланктону протягом доби здійснюють дуже далекі (відносно їхніх розмірів тіла) вертикальні міграції. Вдень вони тримаються в глибинних шарах водної товщі, а в сутінках починають підйом і наближаються до поверхні або ж досягають її, зосереджуючись в тонкому поверхневому шарі. Зі світанком вони знову вертаються на глибину.

В Чорному морі найбільш виражені добові вертикальні міграції здійснюють веслоногі ракоподібні – каланус (Calanus euxinus) і псевдокаланус (Pseudocalanus elongates). Вони піднімаються з глибини 100-150 м в поверхневі води, багаті на фітопланктон. Мігрують протягом дня й інші веслоногі, наприклад, етона (Oithona similis), центропагес (Centropages kroyeri) та далекі від ракоподібних організми, наприклад, хижа морська стрілка (Sagitta setosa).

Вчені вважають, що біологічна доцільність вертикальних міграцій в тому, що вночі планктон менш помітний для хижаків. Однак багато мігрантів світяться у воді і видають свою присутність у темний час доби. Окрім того, багато хижаків самі здійснюють добові вертикальні міграції. Висувається також версія про те, що вертикальні міграції в умовах різних швидкостей течій на різних глибинах  сприяють розосередженню популяції мігруючих ракоподібних, без якого щільні скупчення зоопланктону призвели б до тотального виїдання фітопланктону.

Можна провести аналогію – зграї копитних тварин, постійно пересуваючись по місцевості, рятують свої пасовища від повного виїдання. Врешті, вважають, що вертикальні міграції пов’язані з енергетичним обміном. Зоопланктону енергетично вигідніше проводити частину доби в холодній воді глибинних шарів пелагіалі, де швидкість обміну речовинами сповільнена.

Як планктон дізнається, що час підніматися і опускатися? Під час сонячного затемнення 30 червня 1954 року, коли сонячний диск закрився, і освітленість поверхні моря зменшилася в 17 разів, у Севастопольській бухті більше 70% організмів планктону дуже швидко піднялися із шару 14-5 м в шар 5-0 м; пізніше такий підйом було виявлено у всіх видів зоопланктону, що вказує на освітленість як основний фактор, який регулює його вертикальні міграції.

Що станеться, якщо довгий час, скажімо, три-чотири тижні, освітленість не буде змінюватися? Чи буде зоопланктон дотримуватися свого звичного ритму добових вертикальних міграцій? Такий випадок спостерігався в Арктиці у розпал полярного літа, коли сонце не ховається за горизонтом більше доби. Виявилося, що під час полярного дня планктон знаходився на одній і тій же глибині, не мігруючи, тоді як восени, в період зміни дня і ночі, знову почав здійснювати добові міграції.

Варто відмітити, що, окрім планктону, в морі є ще декілька великих екологічних груп. Нектон – це активні плавці, які самі визначають напрямок свого руху. В Чорному морі перш за все пелагічними (тобто такими, що живуть у відкритих морських водах, а не біля дна) є риби та китоподібні. Бентосом називають тих мешканців моря, які все або більшу частину життя пов’язані з морським дном. Його можна поділити на фіто- (водорості) та зообентос (донні тварини). А як щодо придонних риб, таких як камбала, скати, бички, собачки, скорпени? Вони можуть активно плавати, але все ж майже весь час тримаються у вузькому придонному шарі води або безпосередньо на дні, тому для них використовують терміни нектобентос або бентонектонПерифитон – це угрупування організмів-обростувачів, що селяться в природі перш за все на поверхні морських трав та макроскопічних водоростей, на панцирах черепах, на шкірі китів. Окремо виділяють нейстон або ж плейстон – мешканців поверхневої плівки на межі розділення вода – повітря. Так, наше Чорне море – дуже різноманітне!

 Морська піна утворюється в прибережній зоні морів та океанів на межі розділення води та повітря. Складається вона із різноманітних органічних та неорганічних речовин, які адсорбуються бульбашками газу і доставляються в поверхневий шар із водної товщі. Звісно, морська піна містить і відмерлі одноклітинні планктонні водорості. Рештки пігментів водоростей, що не встигли розкластися, можуть забарвлювати піну від салатового до рожевого кольору. Це залежить від того, які види водоростей переважали у водній товщі – зелені, діатомові, перідинієві або ж представники інших відділів. Однак частіше за все морська піна має бруднувато-сірий колір і за зовнішнім виглядом нагадує піну, що утворюється при пранні білизни.

Існує міф про прекрасну древньогрецьку богиню кохання Афродіту, народжену з морської піни. Саме ж ім’я Афродіта – Ἀφροδίτη – походить від слова ἀφρός – «піна». Згідно з гіпотезою англійського вченого Джона Бернала, морська піна – колиска життя на Землі, так як в піні концентруються органічні речовини, розчинені у водній товщі. Бернал проводить аналогію і порівнює виникнення життя на Землі з виходом Афродіти з морської піни. 

Довгий час об’єктами досліджень гідробіологів були здебільшого водна товща та дно водойм. Поверхневий шар морів та океанів вважався взагалі позбавленим життя, так як верхні кілька сантиметрів водної товщі та морська піна піддаються впливу сонячної радіації та перемішуванню хвилями. Однак у 1964 році академік НАН України Ю.П. Зайцев почав систематично вивчати в Чорному морі життя в поверхневій плівці і з’ясував, що в п’ятисантиметровому верхньому шарі водної товщі мешкає багато різноманітних організмів, що пристосувалися до умов середовища на межі моря та атмосфери. Саме в цьому тонкому шарі на межі води та повітря проходять критично важливі стадії життя багатьох видів риби – розвиток плаваючої ікри та личинок. А багато безхребетних пристосовані до життя виключно в нейстоні. Це було відкриття «гіпонейстону Зайцева» – життя на самій поверхні води. Подібні угрупування організмів в подальшому були виявлені і в інших морях та океанах.  

Поверхнева плівка морів та океанів постійно поповнюється органічними речовинами із атмосфери та водної товщі. Завдяки цьому утворюється піна, що містить велику кількість органічних речовин, які надходять у воду від продуктів життєдіяльності морських мешканців. Висока концентрація поживних речовин в поверхневому гіпонейстонному шарі сприяє бурхливому розвитку життя бактерій, найпростіших, ракоподібних, молоді риб. Було встановлено, що морська піна чинить стимулюючий ефект на ріст та розвиток рослин та тварин. Це підтвердили численні експерименти з морськими організмами (синьо-зелені водорості, ракоподібні, личинки риб) та наземними рослинами (овес, ячмінь, пшениця). В піні міститься в десятки й сотні разів більше органічних і мінеральних речовин, ніж у воді. Академік Ю.П. Зайцев зробив висновок, що морська піна володіє біологічно активними властивостями, однак при забрудненні моря поверхнево-активними речовинами ці властивості піни втрачаються. Тому запобігання потраплянню миючих засобів у море допоможе морській піні по праву носити звання тої, що «народжує життя».

Професор кафедри гідробіології Одеського університету С.Б. Грінбарт демонстрував студентам на заняттях особливо крупну мідію з довжиною стулки 14,3 см, яку він навіть відніс до різновиду геркулесна (herculea). Мідія дісталася професору у 1939 році при вивченні обростання судна «Патагонія», що затонуло в Чорному морі у 1915 році. Судно підняли з морського дна на поверхню через 24 роки, при цьому невідомо, наскільки давно молюск прикріпився до корпусу корабля. Раніше було прийнято визначати вік молюсків за їх довжиною та радіальними кільцями наростання, добре помітними на стулках раковини. Однак вивчення поперечних розпилів раковини під мікроскопом показало помилковість такого підходу. Згідно з  В.Н. Залотаревим, який розробив новий метод визначення віку за розпилом раковини, з віком молюск перестає рости в довжину і збільшується у товщину, ніби підгинаючи свій передній край. На жаль, гігантська мідія С.Б. Грінбарта не збереглася, однак виміри, проведені новим методом, показали, що граничний вік мідії, зареєстрований в Чорному морі, – 28 років. Довжина цієї мідії, виявленої в Джарилгацькій затоці у 1984 р., складала 11,4 см, тобто на 3 см коротша від «herculea». Втім, до граничного віку доживають далеко не всі молюски. Середній вік мідій в Чорному морі – 5-6 років.

Вивчаючи вік мідій за розмірами стулок мертвих молюсків, що мешкали в різний час в різних районах Чорного моря, можна отримати інформацію про зміни екологічних умов для цих регіонів. Чим холодніше і менше їжі, тим довше живуть мідії, як і всі холоднокровні молюски. Таким чином, стулки мідії – одного з найбільш розповсюджених молюсків Чорного моря – не лише візитна карточка чорноморського узбережжя, але й надійний біологічний прилад для встановлення стану морської екосистеми.

Як же мідії захоплюють нові території, якщо вони ведуть прикріплений спосіб життя? Нерест у цих молюсків порційний і в Чорному морі відбувається зазвичай у грудні-січні. За один нерестовий період самка здатна наметати кілька мільйонів зрілих яйцеклітин, однак лише невелика їх кількість перетвориться на повноцінних мідій. Отримана в результаті зовнішнього запліднення личинка стає частиною планктону – угрупування крихітних організмів, які пасивно переносяться морськими течіями. Поки течії несуть її на сотні і навіть тисячі кілометрів, личинка поступово відгодовується одноклітинними водоростями і росте. Поступово у неї формуються тканини для майбутніх органів і з’являється ніжка, яка відіграє роль «паруса» в товщі морської води і дозволяє їй маневрувати; на наступній стадії розвитку уся личинка перевертається «догори ногами», і «парус» зникає, проте з’являються майбутні м’язи – замикачі, на яких на наступній стадії наростають тверді стулки раковини. На етапі перетворення на ракушку (а це зазвичай через півтори-два місяці від початку її життя) личинки вже не плавають, а прагнуть прикріпитися до кам’яного субстрату назавжди, утворюючи цілі мідійні рифи.

Рапана (Rapana venosa) – найбільший молюск Чорного моря, довжина якого сягає 19 см, а вага мушлі до 300 г, вперше був тут зареєстрований одразу після Другої світової війни, у 1946 р. в Новосибірській бухті. Є припущення, що рапана потрапила з Японського моря разом з баластними водами суден. Ненажерливий хижак, у якого в Чорному морі практично немає природних ворогів (в природному ареалі рапану поїдають морські зірки, але в Чорному морі вода для них занадто прісна), вже через кілька років винищив Гудаутську устричну банку в Абхазії, де були зосереджені найбільші запаси устриці. Сьогодні устрицю занесено до Червоної книги усіх чорноморських країн. На щастя, останнім часом з’явились свідчення відродження популяції чорноморської устриці біля берегів Грузії.

Сьогодні рапана із екзотичного поселенця перетворилася на володарку донних біоценозів і ввійшла до числа найбільш масових чорноморських молюсків. Пройшовши принаймні сотню метрів уздовж моря біля гирла Дунаю до Дніпра, ви обов’язково знайдете на піщаному березі скупчення незрозумілого вигляду невеликих (3-4 см) мішечків гачкоподібної форми від білуватого до світло-фіолетового кольору. Це яйця рапани – свідки благополучного існування їх батьків.

Рапана, покінчивши з устрицею, тепер становить серйозну загрозу для мідії – нового головного об’єкту її харчування. Наразі загальна чисельність рапани продовжує зростати,  а єдиним «хижаком», який контролює її чисельність, є людина. Наприклад, в Туреччині щороку виловлюється близько 1000 тон м’яса цього делікатесного молюска. Хороші харчові якості м’яса і декоративність раковини зробили рапану популярним чорноморським біоресурсом і навіть створили нову професію – «збирачі рапани». Сьогодні м’язова нога молюска – затребуваний товар для багатьох причорноморських ресторанів та кафе, а яскраво-помаранчевий внутрішній шар та гарна спіралеподібна форма раковини – популярний матеріал для любителів сувенірів на пам’ять про Чорне море.

Цікаво, що при збереженні тенденції збільшення чисельності рапани, на березі не вдається знайти її раковини менші за 2 см. Можливо, її личинки, які ведуть планктонний спосіб життя, при переході до донного мають тендітну раковину, і у випадку ранньої смерті вона перетирається хвилями ще до того, як буде викинута на берег. Підтвердженням цьому слугує велика кількість дрібної живої рапани в обростанні природних та штучних субстратів.

Однак раковини дорослих рапан виявилися не лише бажаним сувеніром для туристів, а й новою домівкою для раків-самітників роду діоген (Diogenes pugilator). Раніше найбільшою «житловою площею» для нього були раковини дрібного черевоногого молюску тритії (Nassarius reticulatus), і сам рак лишався теж невеликим – адже більше свого сховку вирости не можна, інакше не вдасться при небезпеці заховатися всередину. Із освоєнням раковин рапани розміри діогена значно збільшилися, відповідно до об’єму нових «комфортабельних апартаментів».

Одними з найбільш «корінних» і у той же час найбільших мешканців Чорного моря є осетрові риби. Предки цієї групи виникли понад 200 мільйонів років тому, а дуже схожі на наших сучасних осетрів види вже населяли океан Тетіс (з якого потім утворились Чорне, Азовське і Каспійське моря) одночасно з іхтіозаврами та плезіозаврами. Найбільший розквіт група пережила у той час,  коли майбутнє Чорне море було сильно опрісненим та ізольованим від океану озером, подібним до сучасного Каспію.

У Чорному морі мешкає сім видів осетрових, найбільший серед яких – білуга (Huso huso), яка досягає понад 4 метрів у довжину та ваги у півтори тони, і живе інколи довше 100 років. Останні 6 видів належать до роду осетер (Acipenser).

Осетрові – це прохідні риби, тобто їх доросле життя проходить у морі, однак для розмноження вони піднімаються у річки. Раніше їх шлях на нерест доходив вгору річками аж до Києва та Відня, але у 20 столітті всі великі річки басейну Чорного моря перегородили дамбами ГЕС, і доступних нерестовищ лишилися одиниці. Дорослі осетри прекрасно почувають себе і в морській воді, але юні осетрята виживають лише в слабосолоній, тому «дитячий садок» осетрових зараз обмежений дельтами та естуаріями річок. Ще донедавна все Азовське море було придатним для нагулу молодих осетрів, але за останні роки Азов осолонився, і необхідні умови збереглися лише у Таганрозькій затоці. Тож і моря, і річки, які мільйони років були зручною домівкою для найбільших чорноморських риб, в нашому столітті з вини людини вперше стали для них не дуже гостинними.

Одночасно із зникненням звичних біотопів по осетрових вдарив перевилов – переважно браконьєрський, адже їхнє м’ясо і, головне, чорна ікра вважаються особливо цінними делікатесами (до речі, саме осетрів з Чорного моря вивозили як цінний експортний продукт ще античні греки). Не дивно, що всі 7 видів осетрових Чорного моря опинилися під загрозою вимирання і занесені до Червоних книг усіх чорноморських країн. Найбільш драматично зменшилась чисельність європейського осетра (Acipenser sturio). Сьогодні цей вид занесений до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи як вид, популяція якого знаходиться в критичному стані, а пару років тому навіть було офіційно оголошено про повне вимирання його чорноморської популяції. В ході досліджень проєкту EMBLAS 2017 р. гарною новиною стало виявлення ДНК європейського осетра в багатьох пробах води по всій акваторії Чорного моря. Схожа ситуація і з популяцією білуги, яка також знаходиться під загрозою зникнення і вже була майже «похована» – але аналіз ДНК в морській воді (а також випадкове затримання минулого року українськими прикордонниками браконьєрів з півтонною білугою в багажнику) показує, що якась кількість цих унікальних риб ще плаває у Чорному морі. Зараз необхідні спільні зусилля усіх чорноморських країн, щоб найдревніші риби Чорного моря, які пережили усі геологічна катастрофи, на наших очах не розділили долю своїх ровесників – іхтіозаврів.

Аквакультура – це вирощування водних організмів, а марикультура як її окрема галузь – розведення морських гідробіонтів у різних резервуарах з солоною водою, як природного походження (загороджені ділянки моря, лимани), так і створених людиною (ставки, басейни). Аквакультура виникла досить давно – в Китаї 4 тис. років тому розводили прісноводних риб у спеціальних ставках, в часи Римської імперії біля берегів Середземного моря вирощували кефаль, а видобуток штучних перлин з раковин молюсків практикується ще з XIII століття. Мідійні або устричні господарства – один з найяскравіших прикладів морського фермерства.

Сьогодні можна почути, що марикультура врятує світ. Пов’язано це з глобальними проблемами та високим темпом збільшення кількості людей на планеті. Саме штучне розведення різних гідробіонтів, зокрема риби, молюсків та водоростей може вирішити продовольчу проблему. Вже сьогодні багато живих ресурсів моря, які людина активно виловлює, знаходиться на межі зникнення і в найближчий час може втратити свою промислову цінність у зв’язку з низької чисельністю.

Чорне море також є полігоном для розведення молюсків та риб в різних затоках та лиманах. У період 1960-1970-х років вчені активно експериментували з розведенням мідій, устриць, кефалі, камбали та червоної водорості філофори.

Зараз найбільш розвинутим та широко представленим в чорноморському регіоні об’єктом марикультури є чорноморська мідія (Mytilus galloprovincialis). Мідійні ферми (колектори) являють собою конструкції із капронового канату, поплавків та грузил, що імітують підводні скелі; на них осідають личинки мідій, що приносяться морською водою. Через відсутність льодового покриву і відносно добру якість води особливо ефективні такі господарства біля берегів Криму. В останній час інтенсивно розвиваються ферми, що спеціалізуються на розведенні устриць. На відміну від мідій, вирощування устриць – більш складний та трудомісткий процес, тому більшість ферм купує вже досить дорослих молюсків і дорощує їх в спеціальних садках.

Досвід з вирощування риб в Чорному морі також має довгу історію. Так, в деяких чорноморських лиманах після заходу молодняку сингіля, лобаня, гостроноса на нагул закривали канали, що з’єднували водойми з Чорним морем. Тут риба харчувалася і активно росла на природних кормах, а восени її виловлювали. Також в регіоні були спроби розведення калкана та глоси, але до промислових масштабів так і не перейшли.

Лідером рибної морської аквакультури в чорноморському регіоні є Туреччина, де останні 20 років активно розвивається садкова марикультура та розведення в ізольованих морських бухтах та затоках. Основними об’єктами є дорада, лаврак, морський карась, зубань та інші види риб.

Як не дивно, більшість бакланів світової фауни забарвлені в траурні кольори. На півдні України живуть три види бакланів: великий (Phalacrocorax carbo), чубатий (Ph. aristotelis) та малий (Ph. pygmeus)їх оперення майже повністю чорне з металічним блискомЛише молоді птахи у перший рік життя одягають білясту «маніжку». Приморські рибаки нерідко називають бакланами молодих великих мартинів – реготунів в їх юнацькому бурому вбранні. Ці птахи постійно кружляють на причалах біля рибалок при перевантаженні риби. Чому їх називають бакланами, зрозуміло із етимології слова «бакланити» – бешкетувати, жебракувати або відбирати здобич в інших. Рибалки – народ спостережливий, їм часто доводиться бачити, як ці мартини можуть нахабно відібрати бичка у норця, який щойно випірнув, або ж наздогнати будь-якого іншого мартина зі здобиччю в дзьобі і «переконати» її вронити корм.

Малий баклан відрізняється від великого не лише вдвічі меншими розмірами, а й шоколадним кольором шиї, голови і зашийку. До того ж, він практично не виходить з дельт великих річок, і зустріти малого баклана на морському узбережжі – рідкісний талан. Ще один вид – чубатий баклан – мешкає виключно на скелястих урвищах морського узбережжя, і хоч недосвідчена людина не одразу відрізнить його від великого баклана, ймовірність зустріти його на ділянках Чорного моря, окрім узбережжя Криму, Болгарії та Туреччини, мізерна.

Варто відмітити, що правильна назва чорного баклана – великий баклан. Його долю круто змінила господарська діяльність людини, яка з 1970-х років почала активно запроваджувати ставкове риборозведення в регіоні. Великий баклан неочікувано отримав у своє «користування» зручну кормову базу. Погодьтеся, що не можна порівняти затрати птахів на вилов риби в заплавних глибоких і проточних озерах з полюванням в мілкій воді вирощувальних ставків, «забитих» рибою. До кінця минулого століття чисельність популяції великого баклана стрімко зросла. Виявилося, що великий баклан охоче будує гнізда не лише високо на деревах, але і на пласких островах, головне – щоб місце розташування майбутньої колонії було недалеко від рибних ставків. Переслідування баклана рибалками та рибоводами змусило птахів «згадати» про деревне гніздування. Але на цей раз в хід пішли не лише заплавні ліси дельт, але і будь-які насадження на берегах водойм.

Результат виявився сумним. Сечова кислота в екскрементах великого баклана буквально «перефарбовує» дерева під гніздами у білий колір, зелене листя зникає,  і з часом дерева гинуть. Виходить, великий баклан своїми екскрементами «рубає гілку, на якій сидить», тому вимушений переселятися з року в рік на нові місця. Такі переселення похитнули колишній швидкий ріст чисельності чорного баклана, однак зараз вона все ще лишається високою. Наразі чорний баклан виступає як вид-«кочівник», або ж як наші давні предки, які практикували підсічно-вогневе землеробство: вирубували ділянку лісу, пару років отримували врожаї, а далі коли земля переставала родити, переходили рубати наступну лісосіку; так само величезні зграї бакланів тепер по черзі з’являються то в одному регіоні, то в іншому, а потім на кілька років так само всі разом зникають.

Саргасове та Чорне моря є унікальними місцями найбільшого в світі скупчення неприкріплених макроскопічних водоростей. В Саргасовому морі це бура водорість саргасум (Sargassum bacciferum), яка плаває на поверхні завдяки спеціальним повітряним кулькам (скафідіям), що нагадують виноградні кісточки. Колумб відкрив скупчення цих водоростей в Атлантичному океані в часи першого плавання до берегів Америки (нагадаємо, що Саргасове море знаходиться в Атлантичному океані і не має берегів – натомість його огинають чотири атлантичні течії: Гольфстрім, Північно-Атлантична, Канарська та Північна екваторіальна). В Чорному морі це три види червоних водоростей із роду філофора (Phyllophora), що вільно перекочуються по морському дну подібно до того, як степами «подорожує» перекотиполе. Скупчення водоростей в північно-західній частині Чорного моря на глибинах 20-60 м на 80% складається із філофори ребристої (Phyllophora crispa), вперше було описане С.А. Зерновим у 1908 р. і на його честь назване «Філофорним полем Зернова». Тож спільними для Саргасового моря і Філофорного поля є три обставини: водорості ведуть неприкріплений спосіб життя, межі їх скупчень визначають кругові течії, і головне – водорості є основою угрупування цілого ряду рослинних і тваринних організмів.

У Чорному морі до складу угрупування філофорного поля входить більше 30 видів одноклітинних та багатоклітинних водоростей, близько 100 видів безхребетних (губок, черв’яків, раків, молюсків,  моховаток тощо) і біля 40 видів риб. Більшість тварин, що мешкають серед філофори, мають червоне благородне забарвлення, наприклад, губки, ракоподібні, голкошкірі та риби. Червону пігментацію мають морський минь, бичок-кнут, дрібні риби-прилипали; знаходили навіть «красноперого» оселедця і скумбрію. Ще одним досі не розкритим секретом Філофорного поля Зернова є те, що температура води в скупченні водоростей на 4-5°С вища, ніж у розташованому вище шарі води. Ймовірно, в масах філофори тепло накопичується за рахунок інтенсивних біоенергетичних процесів.

До кінця минулого століття через евтрофікацію, що супроводжується зниженням прозорості води, запаси філофори катастрофічно зменшились. Світло на більшій частині площі її зростання перестало доходити до дна. Якщо на початку площа Філофорного поля Зернова становила 11 тис. км2, а її запасів вистачало, щоб впродовж близько 70 років (до початку 1990-х рр.) щорічно видобувати 15-20 тис. т водоростей для вилучення йоду і отримання агар-агару, то в 1996 р. видобуток водоростей був вимушено припинений, а в 2008 р. створена найбільша за площею (402 500 га) морська охоронна акваторія в Чорному морі – ботанічний заказник загальнодержавного значення «Філофорне поле Зернова», а в 2012 р. – ще один заказник «Мале філофорне поле» площею 38 500 га в Каркінітській затоці. З початком нового тисячоліття в результаті зусиль європейських країн з очистки басейну річки Дунай почали спостерігатися процеси очищення води та відновлення біологічних угрупувань на північно-західному шельфі Чорного моря. Якщо в 1989 р. на Філофорному полі Зернова була відмічена мінімальна кількість багатоклітинних донних водоростей – сім видів, то до 2017 року флористичне багатство знову зросло до 30 видів і сягнуло рівня 1960-х років. За останні десятиліття північна межа філофорного поля розширилася і піднялася до берегової зони на відмітку 12-15 метрів глибини.

Між 600 і 560 рр. до н.е. на північному і західному берегах Чорного моря було засновано одразу декілька давньогрецьких колоній. В дельті Дунаю (Істр) з’явилися міста Істр, Томи, Одес, у пониззі Дністра – Тіра (теперішній Білгород-Дністровський), в гирлі Бугу (Гіпаніса) і Дніпра (Борисфена) – Ольвія («Місто Достатку»). Грецькі мореплавці на північному березі Чорного моря облюбували головним чином багаті на велику та дорогу річкову рибу гирла великих річок, лимани яких слугували притулком для суден. Пліній Старший в своїй енциклопедії писав: «Риби усякого роду ростуть надзвичайно швидко, особливо у Понті. Причиною цьому є велика кількість річок, як вливають в нього прісні води.  У так званої амії (вид риби) приріст помітний щодня; вона разом з тунцем та пеламідами в пошуках більш приємної їжі входить в Понт зграями, і кожна порода – зі своїми особливими вожаками». Також Аристотель в книзі «Історія тварин» писав: «Більшість риб відпливає на літо у Понт: через велику кількість рік вода у ньому солодша, і річки несуть в нього багато їжі. Крім того, багато риб входить в річки і благоденствує в річках і озерах, наприклад, амія і кефаль. Бички також стають жирними у річках, і взагалі, місця, багаті на озера, мають найкращих риб».

Таким чином, ще у VII ст. до н.е. древні греки почали активно освоювати Чорне море для риболовлі. Візантійські колонії Трапезунда (нині Трабзон) і Пантікапея (нині Керч), – стали центрами тунцевого промислу.  Далі, після розвитку грецьких колоній в Криму, поселенці розпочали промисел камбали калкана, пеламіди, кефалі, скумбрії, скатів та іншої чорноморської риби. В гирлах річок та в Азовському морі ловили сазана, сома, судака і, звичайно, осетра: особливо важливий цей промисел був для Ольвії та Пантікапея. І звісно ж, хамса! Кам’яні цистерни, в яких солили і витримували хамсу, збереглися в давньогрецьких поселеннях, особливо їх багато на берегах Керченської протоки. Пристрасть древніх греків до чорноморської риби пояснюється її смаковими якостями та великою кількістю. Опріснені мілководні ділянки північно-західної частини Чорного моря та Азовське море були цінними нагульними акваторіями, що приваблювали велику кількість риби. Тунець щороку приходив в Азовське море із Середземного, мігруючи уздовж південного берега Чорного моря. Своєрідна природна азово-чорноморська «їдальня» сприяла їхньому швидкому росту та накопиченню жиру. Тому смакові якості однієї і тієї ж риби, що мешкала в Середземному і Чорному морях, були незрівнянно вищими на північних окраїнах античного світу.

Саме древні греки в Чорному морі стали першими «промисловими» рибалками. Вони використовували різноманітні знаряддя лову (невід, плавні сіті, ставники, пастки) та спеціальні судна для рибної ловлі. Наприклад, вони вперше почали використовувати ставний невід (дальян) і кефальний підйомний завод (караву), конструкція яких майже не змінилася до наших днів.

Сьогодні в Чорному морі продовжують виловлювати велику кількість риби. Так, в останні роки в морі добувають близько 400 тис. тонн водних біоресурсів. В риболовлі лідер серед чорноморських країн – Туреччина, яка виловлює більше половини всієї риби. На жаль, внаслідок перевилову тунець і скумбрія давно зникли з Чорного моря. Осетрові знаходяться на межі вимирання, і їхній вилов заборонено у всіх чорноморських країнах, хоч браконьєри раз по раз порушують цю заборону. Стрімко зменшуються запаси камбали калкана та катрана, їх вже також заносять до Червоних книг причорноморських країн. Основою рибальства стали одна з найдрібніших риб Чорного моря – хамса, а також завезені у 20 столітті іноземні види – кефаль пелінгас та хижий молюск рапана.

Мартини – дивовижні птахи. Хоча б тому, що з людиною вони взаємодіють на власний «розсуд»: то терплять її присутність, отримуючи користь від її діяльності, то принципово уникають у період гніздування, обираючи ізольовані місця на островах та скелястих кручах. Біля берегів Одеси можна зустріти близько десяти видів мартинів, які в різні сезони навідують гостинні береги від Лузанівки до мису Великий Фонтан. Найбільша з них – мартин жовтоногий, або мартин-реготун (Larus cachinnans), розмах крил якого трохи більше метра. Його гучний «регіт» лунає на пірсах та причалах південних портових міст. Давно звичною стала картина скупчень великих сварливих мартинів на морських набережних Іспанії, Португалії, Італії, Хорватії, де люди спеціально підкормлюють їх для розваги. Манери у мартина-реготуна не надто «аристократичні», і якщо люди дозволяють, він у прямому сенсі топчеться по снастям рибаклок на пірсах, заглядає у відра з виловом та хапає загублену наживку. А раптом з’являється багато корму, то можна чекати на цілу «банду» мартинів, які будуть битися між собою з гучними криками.

Але найбільш галасливий мартин – озерний, або звичайний (L. ridibundus)більш дрібний родич реготуна. Озерний мартин розмножується не на островах морського узбережжя,  а на прісних озерах дельт, тому дорослі птахи з’являються біля берегів Одеси лише після виконання батьківського обов’язку, починаючи з липня, і «каруселять» уздовж узбережжя до квітня наступного року, якщо зима не надто сувора. Саме вони частіше за все разом з реготунами супроводжують прогулянкові катери в надії отримати від туристів гостинці. Молоді птахи, яких можна впізнати за бурим відтінком оперення голови та крил, можуть кочувати біля берегів Одеси цілий рік.

Однак повернемося до нашого питання. Кількість мартинів на морському узбережжі Одеси, особливо поблизу порту або Нафтової гавані, дійсно менша, ніж на будь-якій ділянці морського узбережжя Стамбулу. Причин цього декілька. Цілий рік в Стамбулі тримається більше видів мартинів. На відміну від Одеси, тут регулярно зустрічається і вірменський мартин (L. armenicus), і мартин Одуена (L. audouinii). Окрім головного мешканця причорноморських берегів – реготуна, в Стамбулі незвичайно розповсюджений також середземноморський чмартин (L. michahellis). Цей вид гніздиться на скелях і тому легко пристосувався до дахів Стамбулу, внаслідок чого чисельність цих мартинів значно збільшилася. А ось одеський мартин-реготун все ще надає перевагу для створення гнізд чорноморським пляжам, випадки його гніздування на дахах у місті рідкісні. Крім того, в Мармуровому морі є багато острівців, на скелястих урвищах яких можуть також гніздуватися мартини. Друга розгадка полягає у господарській діяльності людини: уздовж чисельних причалів Стамбула стоять маленькі риболовецькі судна, з яких раз по раз у воду потрапляють бажані залишки, якими не проти підживитися птахи. Тут море набагато тепліше, а зграї дрібних пелагічних риб та каракатиць – легка здобич для мартинів, що облюбували ці благодатні місця.

І наостанок варто відмітити, що ще 50 років тому чисельні реготуни азово-чорноморського регіону, як правило, тут і лишалися зимувати, пересуваючись в основному вдовж узбережжя. Однак тепер більша частина місцевих птахів, особливо молодих, полюбляє летіти на зимівлю на звалища Північної та Західної Європи, де їжі більше, а люди більш терплячі, або ж південніше – в Ізраїль, Італію і все ту ж Туреччину.

Час від часу засоби масової інформації повідомляють про появу у Чорному морі незвичайних для даного регіону видів тварин. Так, наприклад, біля берегів Криму були помічені такі риби, як екзотична кабуба білопера (Heniochus acuminatus) та хижа червона баракуда (Sphyraena pinguis). Баракуда потрапила спочатку через Суецький канал у Середземне море, де прижилася, а потім пробралася через Босфор і у води Чорного моря. Тропічна коралова рибка кабуба білопера була виявлена лише один раз у 2003 році, і, скоріше за все, потрапила в акваторію біля кримського узбережжя з баластними водами суден, що прийшли з Індійського або Тихого океану, або ж просто була випущена з акваріуму, оскільки є популярним об’єктом акваріумістики. У 2013 році біля південно-західного Криму виловили зубастого групера (Epinephelus caninus) і навіть доставили його живим в акваріум, де він прожив більше року у морській воді! Зубастий групер – могутній хижак, який живе до 75 років і мешкає у водах Східної Атлантики та Середземного моря, міг і сам дістатися Чорного моря, поступово долаючи протоки. А в 2016 р. неподалік від турецького міста Різе рибак виявив на поверхні води усім відому рибу-місяць (Mola mola). Це була перша знахідка для Чорного моря. Скоріше за все, риба потрапила в Чорне море з Егейського через систему проток.

Ще більш цікавими були повідомлення про зустріч біля берегів Криму тюленя – це викликало надію на відновлення популяції зникаючого середземноморського тюленя-монаха (Monachus monachus), якого в Чорному морі не вдається виявити вже більше, ніж півсторіччя. Однак жодної достовірної зустрічі так і не було зареєстровано. Цікаво те, що у підводній печері біля берегів східного Криму у 2011 р. була знайдена і сфотографована самка сірого тюленя (Halichoerus grypus), яку довгий час вважали за тюленя-монаха. Ймовірно, вона втекла або була випущена з неволі. В Чорному морі самка пожила не менше 15 років, а її подальша доля – невідома.

Список знахідок екзотичних видів, які випадково потрапляють до Чорного моря, але не приживаються у ньому, можна продовжувати дуже довго. Деякі екзоти приживаються – згадаймо історію про рапану або ж виявлення мулового краба (Dyspanopeus sayi) в Чорному морі у 2009 році. Його батьківщина – атлантичне узбережжя Північної Америки, але зараз він активно заселяє усі водойми планети.

Особливий інтерес викликають все більш часті випадки  вилову в Чорному морі морських черепах. За даними історичних джерел XVI століття, ділянка від Стамбула до північного узбережжя Болгарії була районом їх масового помешкання. У період перших постійних наукових досліджень зелена черепаха (Chelonia mydas) та довгоголова морська черепаха – логерхед, або каретта (Caretta caretta), довгий час були відомі поодинокими зустрічами в Болгарії, Румунії та Туреччині. Похолодання, що почалося після Середніх віків, та освоєння людиною морських піщаних узбережь, де черепахи відкладають яйця, зробили чорноморські береги непридатними для їх розмноження. Однак в останні роки реєструється все більше зустрічей морських черепах біля берегів Туреччини, а у 2019 р. одна особина вперше була виловлена в Грузії. Можливо, зміни клімату знову зроблять Чорне море привабливим для цих плазунів.

Дорогий читачу, ось ти і перегорнув останню сторінку цієї захоплюючої книги. Ми не маємо сумнівів, що ти, так само як колектив авторів, які працювали над цим виданням, любиш Чорне море, але тепер ми сподіваємося, що твоя любов підкріплена знаннями про те, як влаштована ця унікальна екосистема, з усіх боків затиснута Євразійським континентом. Нехай же калейдоскоп коротких історій про проблеми та цікаві факти з чорноморського життя не лише підтримає твій інтерес до подальшого пізнання секретів Чорного моря, але й поставить тебе в ряди дослідників та надійних захисників цієї дорогоцінної перлини нашої Планети.

ОРИГІНАЛ У ФОРМАТІ PDF